ЩОДО ПЕРЕЙМЕНУВАННЯ ВУЛИЦЬ У МІСТІ ВНЕСЕНО ДОПОВНЕННЯ ДО РІШЕННЯ СЕСІЇ №74 ВІД 18.02.2016Р.

Згідно поправок Українського інституту національної пам'яті, на який покладено функції щодо перейменування вулиць які носять назви тоталітарного минулого, розпорядженням Тетіївського міського голови №15 від 19.02.2016р. щодо перейменування вулиць внесено доповнення до рішення сесії №74 від 18.02.2016р., а саме:

 

 

Тому, що не можна не перейменовувати вулиці використовуючи нові обгрунтування старої назви. Треба вести чесний діалог щодо минулого. Такі ігри та хитрощі навколо кривавої спадщини тоталітаризму є блюзнірством і наругою над пам’яттю мільйонів його жертв. Відмова від старої назви передбачає повернення історичної або знайдення нової, а не винайдення нового обґрунтування старої. Нова назва не має бути співзвучна зі старою, що пов’язана із тоталітарним режимом. Приміром, не можна залишити не перейменованою вулицю Жовтневу, бо вона, мовляв, тепер буде названа на честь «теплого місяця осені». Ця назва насправді уславлює більшовицький переворот - «Великий Жовтень»/Жовтневу революцію.

 

 

Народився 11 січня 1937 року в м. Тетієві на Київщині. По закінчені десятирічки працював  слюсарем , служив у війську радіотелеграфістом, столярував, теслярував. Закінчив Київськийий інженерно-будівельний інститут, працював за фахом. Більше двох десятків років віддав журналістській роботі у районні газеті «Тетіївська земля» («Ленінські заповіти»).

Поезії, оповідання, публіцистичні твори друкував в альманасі «Вітрила», журналах «Україна», «Хлібороб України», газеті «Літературна Україна», збірникові «Мийшли до тебе перемого». У 1996 році  вийшла в світ збірка «Пізні яблука»письменника, а в 1998р. «Калинове причастя» (вибрана проза). 

 

 

Не можна не перейменовувати вулиці використовуючи нові обгрунтування старої назви.

 

 

 Лаврентій Іванович Похилевич — духовний служитель, народився 10 серпня 1816 року, в с. Горошкове Таращанського повіту, Київської губернії. Автор багатьох книг, що містять докладні географічно-топографічні, статистично-економічні, церковні, побутові, а також історичні відомості. Книга Л. Похилевича «Сказання про населені місцевості Київської губернії» вийшла 1864 році. Книга стала бібліографічною рідкістю і сьогодні може служити довідником для всіх, хто цікавиться минулим своїх сіл і міст. Л. Похилевич дає короткий огляд загального ходу подій Київської Русі, зумовили становище краю. У книзі представлений алфавітний список міст, містечок, сіл, урочищ, із зазначенням сторінок, де про них йдеться. Сам Похилевич описуючи свою роботу: «У пропонованому працю, задуманому мною з тих самих пір, як я увійшов в зіткнення з сільським населенням Київської губернії, службою у духовному відомстві, я намагався записати все, що дізнався з розповідей простих поселян і долучив до них те, про що вдалося мені довідався власними розысканиями».

 

 

 

   Яков Орланд - народився в Тетієві в 1914 році - ізраільський поет, перекладач, драматург, і один знайвідоміших в світі тетіївчан. В 1920 році йому чудом вдалося вижити під час єврейського погрому. У сім років він іммігрував до Палестини, пізніше родина переїхала в Єрусалим. Орланд -  володар премій в області музики, в області літератури і досліджень: премії Черниховського за переклади, лауреат літературних премій В. Ламдана (1963) та Ст. Жаботинського (1976-77), лауреат Державної премії івритської пісні Ізраїлю (1994) та Літературної премії ім. Бялика (1996), голова Союзу ізраїльських письменників. Орланд — автор текстів багатьох популярних в Ізраїлі естрадних пісень, його п'єси ставилися в ізраїльських театрах. Його донька - Шимріот Орє автором пісні з якою Ізраіль переміг на Євробаченні в 1978 році. В 2001 році Яков Орланд приїжджав в Тетіїв і презентував для нашого музея свою поему "Київ".

 

В пам'ять про своє минуле в Тетієві він написав в 1939 році вірш, в 1951 році на ці слова була написана музика. Ця пісня стала класикою новітньої івритської культури і звучить у всьому світі. Хочеться закцентувати на словах цієї пісні

"В тих давніх дивних снах, холодних і німих,

Роки ті я приспав, розсіявши минуле,

Ми будемо чекати, визнання нас своїх,

Воно нам знов не кинеться на шию..."

 

 

Горький -  Це людина, яка не визнавала української мови, називала її діалектом. І коли до нього звернулися, аби перекласти на українську його твір “Мать”, він був проти. Підтримував більшовиків як до, так і опісля Жовтневого перевороту. Близько 1901 року зійшовся з найбільш активною частиною соціал-демократії Російської імперії, що на той час об'єдналася навколо газети «Іскра», якою керував В. Ульянов. Співпрацював у більшовицьких газетах «Звезда» та «Правда» і у журналі «Просвещение». У 1918—1921 роках брав участь «у будівництві соціалістичної культури»: організовував видавництво «Всесвітня література» та ін. У публіцистичних статтях 1919—1920 років закликав закордонних діячів до захисту революції у Росії. 23 квітня 1920 року під час вшанування В. Леніна у зв'язку із 50-річчям говорив «про значення грандіозної роботи Леніна для людства». 1931 року керівництво ВКП(б) організувало М. Горькому відвідування Соловецького концтабору, після чого він написав схвальний відгук про режим утримання в'язнів.

 

Правила Київською Руссю після загибелі чоловіка, князя Ігоря Рюриковича, як регент від 945 до приблизно 960 року.

 

Жмаченко -   Радянський воєначальник, Герой Радянського Союзу, генерал-полковник. З листопада 1917 року в Червоній гвардії. Член РСДРП з 1917 року. У Червоній Армії з 1918 року. Учасник Громадянської війни, практично всю війну воював в Україні проти німців, гайдамаків, петлюрівців, денікінців, польських армій, махновців. Командував взводом і ротою, довго воював у складі 1-ї Української Радянської дивізії М. О. Щорса.

 

 

Михайло Шляхтиченко - народився в Тетієві 8 листопада 1892 року. У вересні 1915-го воєнного року Михайла Шляхтиченка мобілізували до 14-го запасного батальйону в Умані, звідки направили до Київської військової школи. В червні 1916-го року, закінчивши офіцерську школу, Михайло Шляхтиченко став підпоручником, а в березні 1917 року – поручником, здобувши за відвагу на фронті ордени св. Станіслава та св.Анни.

Жовтнева революція 1917 року у Петрограді призвела до проголошення Української Народної Республіки (УНР). В цей час, будучи пораненим, Михайло повернувся до Умані, де, як і по всій Україні, зароджувався національно – визвольний рух.

Згодом, прибувши до Тетієва, Михайло Шляхтиченко відразу ж приєднався до місцевих підпільників, яких очолював Оверко Куравський.

Ситуація у місті була вкрай напруженою. Весною 1920 року більшовицький воєнком Григорій Винниченко (колишній матрос, родом із Скибинець) наказав розстріляти три десятки поранених та хворих козаків Армії УНР, учасників Зимового походу. У відповідь підпільники обстріляли більшовиків та закидали гранатами ратушу, у якій зібралося місцеве більшовицьке керівництво. Було чимало вбитих і поранених.

Через кілька днів задля наведення порядку у місті повстанці створили Комітет охорони ладу й громадського спокою, а також самооборону, яку очолив М. Шляхтиченко.

На початку червня 1920 більшовики почали свій наступ по всьому фронту, і армія УНР мусила відступати в Галичину. Поляки у листопаді 1920 уклали з черво¬ними перемир’я, залишивши військо УНР воювати самостійно. В числі українських воїнів, інтернованих поляками, був тоді і Михайло Шляхтиченко. Він потрапив разом з іншими до табору, звідки у січні 1924 року втік до Чехословаччини, де й перебував до 1945 року.

В травні 1945 року до Праги вступили війська Радянської Армії. Залишатися далі в місті стало небезпечно, адже комуністи розцінювали Український вільний університет не інакше, як лігво українського буржуазного націоналізму, і подружжя Шляхтиченків емігрувало до Америки. Через рік поневірянь М.Ю. Шляхтиченко отримав посаду канцелярного урядовця, а його дружина – книговода у одній із фірм.

Після того, як у 1973 році дружина померла, Михайло Юхимович взявся за написання у різноманітні видання статей про своє життя. Але у самотності серед хмарочосів Ньо-Йорку він прожив недовго, знайшовши, як і багато хто з його побратимів, вічний спочинок на чужині.

 

Ріхард Зорге - був об'єктом офіційної військово-патріотичної пропаганди, а йому самому було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Розвідник-шпигун, потрійний агент, що працював на німецьку, китайську (Чан Кайші), а також на радянську розвідки. У СРСР — радянський розвідник (агентурний псевдонім «Рамзай»), Герой Радянського Союзу (1964, посмертно).

 

 

В часи громадянської війни (1918-1920 років) Україною прокотилася хвиля єврейських погромів, в яких загинуло трохи менше 30 тисяч чоловік, з них 4 тисячі в Тетієві. Для протидії погромів в ряді міст діяли загони єврейської самооборони. Зокрема така самооборона діяла в Тетієві, яку організував Гірш Турій. Його загін успішно відбивав атаки бандитів, проте єврейська самооборона, навіть така сильна, як у Тетієві, не могла протистояти набагато більш численним і краще озброєним погромникам, і в одній із сутичок Гірш був убитий.

 

 Паша Ангеліна - частина радянської ідеології колективізації. Механізатор сільського господарства, бригадир тракторної бригади колгоспу ім. Сталіна Старобешівського району Сталінської області, державна і громадська діячка. Делегат XVIII, XIX і XX з'їздів КПРС, була обрана делегатом XXI з'їзду; делегат XIV, XVI, XVII, XVIII і XIX з'їздів КП України, не раз обиралась членом ЦК КПУ, обиралась депутатом Верховної Ради СРСР 1—5-го скликань. Автор книги «Люди колгоспних ланів» (1950).

 

 

Пилип Орлик (1672—1742) — державний діяч і дипломат, генеральний писар у 1706—1710 рр., гетьман Війська Запорозького в 1710—1742 рр. у вигнанні. Походив з роду литовської шляхти, який мав чеське коріння. Високий рівень освіченості, здобутий у Віленському єзуїтському та Київському колегіумах, забезпечив Орлику швидке просування сходинками канцелярської кар’єри: 1698 р. він стає кафедральним писарем Київської митрополії, 1700 р. — писарем Генеральної військової канцелярії, 1706 р. — генеральним писарем. Входячи до найближчого оточення Івана Мазепи, Орлик належав до числа його повірених («конфідентів»), виконуючи обов’язки особистого секретаря. Через його руки проходило таємне листування гетьмана з Карлом ХІІ, польським королем Станіславом Лещинським, польськими магнатами та російськими можновладцями. Після Полтавської поразки разом із Мазепою і Карлом ХІІ виїхав у Бендери.

 

У квітні 1710 р. був обраний гетьманом Війська Запорозького замість померлого Мазепи. Після елекції між новообраним гетьманом та старшиною було укладено політичну угоду, що окреслювала основні засади організації влади в козацькій державі — «Пакти й конституції прав і вольностей Війська Запорозького». У своєму прагненні звільнити Гетьманщину від російського панування Орлик спирався на підтримку Швеції, Туреччини та Кримського ханства. 1712 р. він звертається з відкритим маніфестом до європейських володарів, пишучи, що «козацька нація, що стогне під тиранським ярмом Москви, прагне лише того, щоб домогтися своєї волі». У 1714 р. залишає Бендери й перебирається до Швеції, але смерть його чільного союзника — Карла ХІІ в 1718 р. — змушує шукати сприяння інших держав. Останні роки свого життя наполегливо працював над витворенням широкої антиросійської коаліції, розраховуючи на підтримку Туреччини, а також прихильного до нього Станіслава Лещинського і французького двору. Точна дата смерті невідома. Найімовірніше, помер у Яссах в 1742 р.

 

 

Михайло Іванович Ножкін (нар. 19 січня 1937, Москва) — радянський і російський актор театру і кіно, поет, музикант. Народний артист РРФСР. У кіно почав зніматися з 1968 року. З 1973 року член Союзу кінематографістів СРСР. З 1995 року — член Союзу письменників Росії. З 2015 року — почесний член Спілки письменників ДНР.

 

 

Відомий мистецтвознавець та художник родом з Галайок Тетіївського району.  Мистецьку освіту здобув у Лаврській іконописній майстерні (1882–1887), у Київській рисувальній школі М. Мурашка (1887–1894) та в М. Ґе. Яремич разом із іншими декорував Володимирський собор в Києві; автор картин «Княжа гора під Каневом», «Вид на Дніпро», «Поле», «Укр. дівчина» та ін. Друкувався в «КСт.» («Пам'ятники мистецтва XVI — XVII ст. в Києво-Печерській Лаврі», 1900), в журналі «Мир искусства» («Андріївська церква в Києві», ч. 1 — 2, 1903); автор досліджень про художників М. Ґе, М. Врубеля та ін.