ГЕРОЇ
Народився 12 лютого 1960 року на Донеччині в сім’ї робітників.
Хто б міг подумати тоді, більш як півстоліття тому, що земля шахтарського краю буде обагрене колись кров’ю кращих синів України….
В Тетіїв маленький донеччанин Юрій приїхав разом з матір’ю – Марією Михайлівною, яка овдовівши молодою, виховувала трьох дітей. Юрій був учнем міської школи №4, закінчив її в 1977 році. Був призваний в свій час, в 1979 році, на службу в армію, служив в танкових військах у Харкові. Мріяв стати кадровим військовим, та далися в знаки проблеми зі здоров’ям. По завершенню військової служби працював недовго в Києві на залізобетонному заводі. Надійним супутником життя стала дружина Ніна Максимівна Марценюк.
Останні 15 років Юрій працював на сільськогосподарському підприємстві «Слобода», звідки і пішов захищати рідну землю, рідну матір, дружину і всіх нас….
Пішов воювати добровольцем 10 серпня 2014 року – відразу після того, як дозволили брати до армії громадян його віку. У зоні проведення антитерористичної операції перебував у складі 25-го окремого мотопіхотного батальйону територіальної оборони навідником – оператором. 6 грудня 2014 року Україна втратила цього відданого її сина – доброволець Юрій Марценюк загинув в районі Дебальцево від поранення в голову під час артобстрілу опорного пункту. На знак великої пошани - в пам'ять про випускника-воїна Марценюка Ю.М. на фасаді Тетіївської ЗОШ І-ІІІ ступеня встановлено меморіальну дошку.
Указом Президента України №76/2016 від 1 березня 2016 року, «За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Народився Володимир 3 жовтня 1969 року в сім’ї інженерів, його дитинство пройшло у с. Кашперівка що на Київщині. Після закінчення восьмого класу твердо вирішив стати військовим і вступив до Ленінградського суворовського училища.
Пізніше навчався ще в Полтавському командному училищі зв’язку, звідки за розподілом потрапив в Амурську область. Після розпаду СРСР Володимир разом із сім’єю повертається в Україну і одразу починає службу в 95-й окремій аеромобільній бригаді Високомобільних десантних військ Збройних сил України. Спочатку був командиром роти, потім – зам.командира батальйону, на пенсію пішов із посади начальника штабу батальйону.
Підполковник у відставці Володимир Миколайович Юрченко від початку війни на сході України з літа 2014 р. – покинувши свій будівельний бізнес, за покликом серця почав їздити у найгарячіші точки АТО в якості волонтера. Неодноразово доставляв продукти, військове спорядження і ліки в Донецький аеропорт, с. Дебальцеве, с. Піски, вивозив поранених, потрапляв під кулі, артобстріл. Уперше чоловік не зустрічав Новий рік із сім’єю, а в день народження доньки вже ввечері поїхав в зону АТО. Володимир підтримував тих, хто на війні, геть забувши про себе. Двічі був поранений. Лікувався в м. Харкові. Навіть на лікарняному ліжку Володимир постійно тримав зв'язок із своїми колегами-волонтерами. Згодом чоловіка перевезли до м. Житомира. Він почувався краще. Але несподівано для всіх 2 лютого 2015 року його вирвав із життя серцевий напад. Серце 46-річного чоловіка не витримало переживань за своїх побратимів, які відстоюють незалежність України.
У другу роковину смерті В.Юрченка на фасадній стіні школи, де він навчався встановили меморіальну дошку.
Указом Президента України №2702015 від 15 травня 2015 року, «За особисту мужність, високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).
Народився Леонід 10 липня 1969 року в м. Тетієві. Навчався в Тетіївській середній школі №1.
В 1987 році закінчив ПТУ №34 в місті Радомишль. Проходив службу в лавах Збройних сил в м.Катовіа (Польша) командир танку. Був старшим сержантом. Після служби в армії з 1993 року служив в органах внутрішніх справ, з 2000 року – працював на посаді командира відділення ППЧ-29 в м. Тетієві. З 2008 року до серпня 2014 року працював в ПП «Слободяник». Пішов добровольцем на фронт 29.08.2014 року. В грудні під час відпустки Леонід Сухацький став героєм програми телеканалу 1+1 – «Хоробрі серця». Сепаратисти називали його танк «чорна смерть», а Леонід називав свій танк «наш дружочек». На його рахунку 3 підбиті машини ворога за 2 місяці оборони Маріуполя. Служив в 17 окремій танковій бригаді.
Захищаючи м.Маріуполь 22 лютого 2015 року отримав важкі поранення. Помер у госпіталі м.Маріуполь того ж дня. В Тетіївській ЗОШ № 1 відкрили меморіальну дошку в пам'ять про нашого воїна-земляка Леоніда Сухацького.
Указом Президента України №553/2015 від 22 вересня 2015 року, «За мужність, самовідданість і високий професіоналізм виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Народився Роман Васильович Горбенко 1 березня 1974 року в селі Стадниця, Тетіївського району в сім’ї робітників. Після закінчення в 1991 році місцевої школи та здобувши Вінниці спеціальність електрика пішов працювати на Стадницький спиртовий завод. Через 4 роки був призваний на строкову військову службу, по закінченню якої повернувся в рідне село.
26 серпня Роман був мобілізований до війська. Після навчання та підготовки він у складі 30-ї окремої механізованої бригади був направлений у бойових дій на сході України. Посада: Заступник командира бойової машини-навідник-оператор.
Загинув 4 березня 2015 року під час ротації особового складу в результаті обстрілу БМП на ВОП Павло-30 в районі смт. Луганське Донецької області.
Указом Президента України № 553/2015 від 22 вересня 2015 року, «За мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
16 січня 1990 року народився Віктор в місті Тетієві. Тетіївську ЗОШ І-ІІІ ступенів закінчив в 2007 році. Шкільні роки, як тоді проблеми? Контрольні, оцінки, підготовка до іспитів.
В 2008 році закінчив Тетіївське ПТУ №8. Отримав професію тракториста- машиніста. По життю на всі питання любив відповідати – усе добре.
2008-2013 роки проходив службу за контрактом у військовій частині №1735 міста Житомира. Мобілізований був у травні 2014 року.
Майже рік він воював обороняючи нашу країну, бачив страшні картини жорстоких реалій в умовах війни. В зоні АТО в одній з найгарячіших точок Донбасу, у Пісках, під аеропортом від кулі снайпера загинув військовий 11-го територіального батальйону оборони. В січні 2015 року Віті виповнилося 25 років, 15 травня мав би минати рік, як він потрапив до зони АТО. Загинув 7 квітня 2015 року при виконанні бойового завдання.
На фасаді Тетіївської ЗОШ І-ІІІ ступенів на знак великої пошани воїну-захиснику встановлено меморіальну дошку.
Указом Президента України №311/2015 від 4 червня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Народився Олександр 21 серпня 1974 року в місті Тетієві. Навчався в Тетіївській середній школі №3. Пройшов службу в лавах збройних сил України з 24.11.1992 р. по 29.08.1994 р. Військове звання – сержант. З 15.09.1994 року розпочав трудову діяльність в м. Тетіїв РО «Сільгоспхімія» трактористом. 1998 року переведений водієм в автопарк.
2007 рік в зв’язку з реорганізацією підприємства звільнений. З 02.09.2008 року по червень 2014 року працював водієм у ПОПП «Еліта». 19.06.2014 року призваний Тетіївським військовим Комісаріатом до Збройних сил України.
Старшина 11-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь». Майже рік був у пеклі Донбасу. Останнім місцем дислокації став фронтовий гарячий рубіж – Опитне, Авдіївка, Піски, де 24 квітня 2015 року загинув, виконуючи бойове завдання. Йому був лише 41 рік. У нього залишилася дружина та троє синів.
На фасаді Тетіївської ЗОШ №3 І-ІІІ ступенів встановлено меморіальну дошку в пам'ять про випускника закладу- воїна, що загинув під час бойових дій в зоні АТО, захищаючи цілісність і недоторканість нашої держави.
Указом Президента України №311/2015 від 4 червня 2015 року, «за особисту мужність, високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України. Вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
1-го липня 1994 року народився Ваня в місті Тетієві на Київщині в родині робітників. Закінчивши Тетіївську міську школу №3 і відслуживши у лавах Збройних Сил України не ховався за спинами інших коли прийшла звістка про антитерористичні події на сході. Таким виховали його батьки – Андрій і Наталя.
Від тата, який у свій час служив в Афганістані хлопець перейняв мужність, стійкість, сміливість, вміння їх примінити за будь –яких обставин.
Мобілізований на війну 15.05.2014 року. Військове звання – молодший сержант.
Більше року Іван служив у складі 11-го територіального батальйону «Київська Русь». З них три місяці – на передовій автомобілем підвозив пальне до техніки, ризикуючи щоразу потрапити під обстріл, не менш небезпечно, ніж управляти в танку чи бронетранспортері.
У травні Ваню демобілізували. Та недовго хлопець насолоджувався мирним небом: підступна хвороба вразила зненацька і загасила свічу молодого життя
30 липня 2015 року.
Господь йому відміряв лише 21 рік….
Але ці роки Іван прожив по совісті, честі і гідності, віри, надії і любові й віддав своє життя за збереження єдності і цілісності Української держави.
Нагороджений нагрудним знаком «Знаком Пошани».
Народився Сергій 1-го грудня 1983 року в місті Тетієві в родині робітників.
Навчався в Тетіївській міській школі №3 і закінчив її у 1988 році. Навчався в Таращанському сільськогосподарському технікумі.
З 1998 по 2001 рік здобув спеціальність механіка.
Строкову військову службу проходив з 2001 по 2003 роки в місті Києві при Міністерстві оборони.
Працював водієм в «Укртелекомі» в місті Тетієві.
29.07.2014 року пішов добровольцем в зону АТО. Служив в 25-му батальйоні «Київська Русь».
Демобілізований в 2015 році.
Помер Сергій Анатолійович 05.10.2015 року.
Народився 08.05.1982 року. Життя Руслана схоже на життя кожного з нас. Школа, ПТУ, робота у різних галузях народного господарства. Руслан не цурався ніякої роботи: працював барменом в закладі харчування та різноробом на асфальтовому заводі в Тетієві, а також охоронцем в столичній організації та різноробом у приватників. Шукав усі можливості, аби прогодувати сім’ю, аби дружина та діти були забезпечені всім необхідним.
У березні 2015 року Руслана призвали на військову службу. В зоні бойових дій був старшим водієм-гранатометником мінометного взводу у складі 37-го окремого мотопіхотного батальйону. Пройшов гарячі точки в Широкіному, Сартані, Гнутовому, Талаківці, Маріуполі. 27 жовтня 2015 року перестало битися його хоробре серце – серце мужнього воїна, надійного сина, вірного чоловіка, люблячого батька.
Саме в роковини загибелі Руслана Міщенка в зоні АТО, в Тетіївській гімназії, де навчався воїн, урочисто відкрили меморіальну дошку.
Народився Микола 19 грудня 1979 року в сім’ї військовослужбовців.
У 1983 році разом з батьками переїхав до Тетієва. Закінчив Тетіївську загальноосвітню школу №3. В національному транспортному університеті здобув спеціальність інженера-механіка. Трудову діяльність розпочав на заводі «Символ», згодом працював на будівництві, був приватним підприємцем.
Мав добру родину: дружина Оксана, донька Марічка. Коли в січні 2014 року на Майдані з’явились перші жертви, Микола не зміг стояти осторонь і поїхав на допомогу, щоб разом з іншими патріотами відстоювати свободу та демократію. А вже в червні пішов добровольцем – боронити країну від агресора на Сході у складі 25-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь».
Був водієм БМП (бойової машини піхоти), мав звання молодшого сержанта. Під час важких боїв під Дебальцевим отримав вогнепальне поранення. Лікування проходив в Харківському та Білоцерківському шпиталях. Пройшовши горнило війни Микола помер 26 лютого 2016 року від поранень, що стало наслідком його перебування в зоні АТО. Його ім’я занесено до Книги Пошани нашого міста.
Пам'ять воїна-патріота Миколи Непомящого, який захищав Україну на Майдані та в зоні АТО-увіковічили на фасаді Тетіївської школи №3.
Указом Президента України №109/2015 від 26 лютого 2015 року, «За особисту мужність, високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», нагороджений орденом».
11 червня 1979 року народився в селі Чагорі Глибоцького району Чернівецької області. В 2004 році закінчив Буковинську державну медичну академію. В2004-2006 роках тут пройшов інтернатуру по урології. На Тетіївщину доля закинула у 2006 році, тут він працював на посаді уролога центральної лікарні. Мав і кваліфікаційну категорію.
Разом з дружиною Любою Анатоліївною, яка працює медсестрою у лікарні, ростили двох діточок – донечку Софійку та сина Романа.
Він був терплячим і чуйним, міг вислухати кожного, щось порадити, прийти на допомогу, нікому не відмовляючи.
Влітку 2015 року у складі добровольчого мобільного шпиталю ім. Пирогова Георгій Теслюк надавав допомогу жителям окупованих територій та учасникам АТО. Георгій коли їхав на Донбас, вже знав про свій діагноз (онкологія), але все одно поїхав рятувати бійців. Засновник добровільного мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова Євгеній Найштетик написав, що коли Теслюк заповнював анкету , то пообіцяв застосувати в АТО весь свій досвід з Майдану, де працював лікарем-волонтером.
Георгій приєднався до медиків-добровольців під час шостої та сьомої ротацій в травні 2015 року, лікар-уролог з навичками роботи на УЗД з Буковини, взяв тоді на себе колосальний пласт роботи. За декілька місяців через створений за його ініціативою поліклінічний прийом у Попасній пройшли сотні пацієнтів. У кого камені, у кого інфекція, у кого загострення хронічної хвороби.
14 серпня 2016 року Георгій Теслюк помер від онкології.
Народився Ігор 11 травня 1978 року в місті Полтаві. В Полтаві закінчив загальноосвітню школу в 1995 році. Навчався в профтехучилищі по спеціальності камінщик. Будівельник з Полтавщини Ігор Халазій 15 років разом з родиною прожив у нашому районі в селі Кашперівка.
9 липня 2015 року Ігор пішов добровольцем в АТО. Воював у складі третього батальйону Ропшинської 92-ї бригади в званні старшого солдата на посаді стрільця – помічника гранометника. Мав позивний «Манюня». Демобілізувався 20 жовтня 2016 року.
30 травня 2017 року 39-річний Ігор Михайлович підписав контракт на військову службу. А 2-го червня, через два дні – загинув під час виконання бойового завдання в селі Новомихайлівка Мар`їнського району Донецької області.
У парку Слави в центрі Кашперівки, де встановлено монумент борцям за волю України відбувся траурний мітинг скорботи. Шестиметрове жовто-блакитне полотнище національного прапора розгорнули в честь пам’яті Ігоря Халазія.
Указом Президента України №318/2017 від 11 жовтня 2017 року, «За особисту мужність, самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, зразкове виконання військового обов’язку» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
.jpg)
Василь Володимирович Кошелев народився 15 вересня 1997 року у селі Катеринівка Комянського району Черкаської області.
Проживав у селі Бурківці.
З початком війни був мобілізований до 72 бригади в м. Б. Церква. Мав звання старшого солдата, був заступником командира бойової машини – навідником – оператором механізованої роти механізованого батальйону.
Загинув 22 квітня 2022 року поблизу села Козача Лопать Дергачівського району Харківської області.
У загиблого залишилася дружина Кошелева Ольга Миколаївна та доньки Ірина 2018 р.н і Валерія 2020 р.н.
Ємець Олександр Петрович народився в селі Черепин у 1993 році. У 2010 році закінчив навчання в Черепинському НВО " ЗОШ І-ІІІ ступенів - дитячий садок". Під час навчання в школі Саша був хорошистом. Це була спокійна, урівноважена і трудолюбива дитина. Змалечку любив займатися технікою. Любов до техніки йому привив його покійний дідусь Володимир Макарович, який працював у колгоспі шофером. Тож не дивно, що Саша поступив навчатися до Таращанського технікуму і здобув спеціальність слюсара - механіка.
У 2013 році пішов служити за контрактом до ЗСУ. Участь в АТО брав з перших днів війни. Дома на Сашу чекала мама, тато, сестра і наречена Наталя. У жовтні 2018 році під час чергової відпустки Саша і Наташа одружилися. У 2019 Саша повернувся з АТО. Працювали молодята в м.Києві, мріяли про народження первістка. Під час повернення від батьків до Києва в кінці січня 2022 року сталась аварія, де загинула Сашина дружина - Наталя та їх ненароджений первісток.
З перших днів війни Саша пішов знову служити в ЗСУ. (Його військовий командир сказав, що він пішов добровільно). Загинув під Києвом 9 березня 2022 року. Односельці одностайно вирішили перейменувати вулицю Чкалова, де проживав Саша, на вулицю Олександра Ємця.
