Телефони довіри Контакти Версія для людей з обмeженими можливостями

Відомі тетіївчани

Князь Острозький Януш Костянтинович

(1554–1620) — князь острозький, староста білоцерківський, богуславський, черкаський, канівський, переяславський, воєвода волинський, каштелян краківський, старший син Костянтина Василя Острозького та Софії Тарнавської, брат Олександра Острозького. Освіту отримав вдома та при дворі Римської імперії. В 1577 р. за дорученням батька обороняв Дубно від облоги татар. З 1593 р. — каштелян краківський, з щирої монаршої і сеймової ласки отримав саме чорноземне серце України — староства білоцерківське, богуславське, черкаське, канівське і переяславське. У 1609 році для захисту кордонів держави і своїх володінь заснував Острозьку ординацію. Православ’ю у своїх володіннях не перешкоджав, опікувався освітою та покращенням життя людей на своїх землях. Після Люблінської унії Тетіїв відійшов до Польщі і входив до Брацлавського воєводства. В 1590 році Тетієвом заволодів князь Костянтин Острозький, який побудував замок на правому березі річки Роськи, а у 1602 році передав містечко своєму сину Янушу. Князь Януш намагався забезпечити охорону своїх поселень від татарських наїздів і запровадив у Тетієві осаду і замок. А потім випрохав у короля Зигизмунда ІІІ для Тетієва у 1606 році Магдебурзьке
право, герб та дозвіл на проведення ярмарок. Місто отримало своє самоврядування. Саме Янушем Острозьким була побудована Ратуша, що довгий час була окрасою міста і знесена радянськими діячами в 70-х роках минулого століття. І саме в період правління Острозьких навкруг Тетієва розселяються селяни-втікачі, міщани і козаки, які прибували в цю місцевість з західних районів Волині, північної Київщини. Наприкінці XVI ст. Тетіїв обростає селами: Слобода, Плоханівка, Снігурівка. Помер Януш Острозький 12 (або 13) вересня 1620 року. 3 листопада 1620 року його поховали в тарнівському костелі (м.Тарнава, Люблінське воєводство, Польща).

 

Фізик-ядерник Давид Фішман

Тетіївська земля багата не лише природою, а й творчими, подекуди геніальними людьми, що внесли вагомий вклад у світову культуру і науку. Саме такою особистістю був наш земляк Давид Абрамович Фішман (21 лютого 1917 року — 3 січня 1991 року) — радянський фізик-ядерник, доктор технічних наук, професор.

Герой Соціалістичної Праці (1962), лауреат Державної премії СРСР, лауреат Ленінської і двох Сталінських премій, заслужений діяч науки і техніки РРФСР (1986).

Фішман володів унікальним даром конструювання, був безперечним лідером серед  високопрофесійних фахівців. Його наполегливість і напористість, вміння залучити співробітників до пошуку виходу з ситуації допомагали знайти потрібні рішення.

Народився в місті Тетієві в сім’ї залізничного службовця. Працював слюсарем-інструментальником у збройно-механічних майстернях ГПУ в Києві. У 1934 році вступив на 3-й курс Харківського індустріального робітфаку.

Після закінчення робітфаку поступив в Київський індустріальний інститут. У 1938 році перейшов у Ленінградський політехнічний інститут. У січні 1941 року з відзнакою закінчив інститут за спеціальністю «інженер-механік». Після випуску був направлений на Кіровський завод в Ленінград інженером-конструктором.

На початку Великої Вітчизняної війни дизельне виробництво Кіровського заводу було евакуйовано в Свердловськ. Там Фішман був призначений на посаду керівника конструкторської групи на заводі № 76. У 1945 році став заступником начальника групи на заводі № 100 в Челябінську. Після закінчення війни повернувся в Ленінград. З серпня 1948 року — в КБ-11 при Лабораторії № 2 АН СРСР в Арзамасі-16. Послідовно обіймав посади старшого інженера-конструктора, керівника групи, начальника відділу, заступника начальника сектору, начальника сектору, першого заступника головного конструктора ВНІІЕФ. Брав участь у випробуваннях першої радянської атомної бомби в 1949 році. В 1955 році зі складу КБ-11 виділилося нове КБ — НДІ-1011 в місті Челябінськ-40 (нині Снежинськ Челябінської області), де Давид Абрамович спочатку очолював конструкторський відділ, а з 1959 року був першим заступником головного конструктора. Один з керівників розробки радянської нейтронної бомби.

У 1958 році захистив кандидатську дисертацію, в 1963 році — докторську. Професор з 1978 року. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 7 березня 1962 року за великі заслуги в розвитку радянської науки Фішману Давиду Абрамовичу було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Довгий час був головою Міжвідомчої комісії з надійності Міністерства середнього машинобудування і Міністерства оборони СРСР, входив до науково-технічної ради Міністерства середнього  машинобудування СРСР.

Помер 3 січня 1991 року. Похований у закритому місті Сарові, нині Нижегородська область, Росія.

 

Поет, перекладач, драматург  Яаков Орланд

Яаков Орланд (1914–2002)— ізраїльський поет, перекладач, драматург, є одним із відомих уродженців Тетієва і один з небагатьох євреїв, яким вдалося вижити у 1920-му. У п’ятирічному віці Яаков дивом уцілів в погромі. На його очах вбивали, ґвалтували. Сам поет згадував про ті страшні події: «Напередодні Великодня прийшла в село ціла банда вбивць. Не солдати. Вони прийшли з ножами, мечами, сокирами, всі з холодною зброєю, може, тільки в одного з них був револьвер. В нашому місті було 11 тисяч жителів, 5 тисяч із них — євреї. У погромі, який тривав цілий день загинули чотири тисячі євреїв — старі, чоловіки, жінки, діти. Я сховався в дерев’яній бочці і через тріщини бачив все, що відбувається. Не пам’ятаю, як я опинився в ній. Пам’ятаю тільки, що вона раптом покотилася разом зі мною всередині неї і зупинилась, вдарившись об стовбур дерева. Я не міг усвідомити те, що бачив. На моїх очах убивали мою сім’ю. Десять чоловік. Голова мого діда покотилася як футбольний м’яч. Моя тітка і дядько були вбиті. Дві їхні доньки зґвалтовано. Дівчатка у віці 13 і 14. А потім погромники підпалили синагогу. Коли хтось намагався бігти з неї, його вбивали. Не було порятунку нікому. Мій батько отримав удар сокирою по голові і впав. Я думав, що він мертвий, але він дивом вижив і все життя страждав від амнезії. Мій батько вив по ночах, і моя мати і я будили його, тому що не могли винести цього страшного виття. Він кричав, бурмотів щось  нерозбірливе, а потім казав, що не пам’ятає, що бачив уві сні. Донині я не знаю, чи справді він не пам’ятав, чи просто не хотів говорити про це».

Орланд написав на цю тему в віці десяти років в школі, а потім, зізнавався поет, «я тамував свою пам’ять сімдесят років. Але одного разу я прокинулася в дві години ночі. Я не знаю, що розбудило мене — наче в моїй пам’яті закрутилася касета зі старим фільмом. Я бачив усі жахи тієї ночі і в перший раз я усвідомив, що це було насправді. І це було зі мною. Я знову бачив себе в тій бочці, я пригадав навіть колір її обручів. Я увійшов у мій кабінет, я сидів там до десяти годин ранку і написав поему Київ».

Два роки потому вціліла сім’я пробралася в Ерец-Ісраель. У 1933 році він почав публікувати вірші, критичні статті та переклади з англійської, німецької та ідиш. Деякі його п’єси, як оригінальні, так і переклади, були виконані в ізраїльських театрах. Він також написав лірику для пісень і був  редактором періодичних видань. Він перекладав твори Байрона, Оскара Уайльда, Едгара По, А. А. Мілн, Джорджа Бернарда Шоу, Джона Голсуорсі, Еріх Марії Ремарк, В. Яслах. Орланд був головою єврейської Асоціації письменників і був удостоєний Альтерманпремії в області поезії, а також премії Ізраїлю за лірику. Томи вибраних творів були опубліковані у 1997 році есе дан Мирон. Але пам’ять про жахливе минуле вже ніколи не покидала хлопчика — до самого похилого віку. Про це — про пам’ять і про вічне приховане бажання «приспати» і «виправити» її — Орланд написав у 1939 році вірш.

«Я знов несу в собі безмовність гірких вуст,

Наш страх гарячий і німий,

палахкотить він знову,

І ти мені сказав: «Дивись, порожнє наше місто…»

І ти мені сказав: «Мовчи, мовчи, ні слова…»

У моєму вікні давно не видно далей,

У моєму вікні давно зів’яв колір втішний,

Лиш вулиць спокій, посмішки й печалі,

Лиш у вечірніх вікнах мені горить привіт.

Давай підемо туди удвох, на ті щаблі,

Між тих лавок простих, серед верби дрімучої

Можливо, ми зустрінемо людей забутих тіні,

Можливо, ми почуємо мотив тієї пісні.

В тих давніх дивних снах, холодних і німих,

Роки ті я приспав, розсіявши минуле,

Ми будемо чекати, визнання нас своїх,

Воно нам знов не кинеться на шию»…

Є й пісня на музику Давида Захаві. Вона була записана в 1951 році, і з тих пір виконувалася незліченно, різними співаками, ставши за ці шість десятиліть визнаною класикою новітньої івритської культури. Вона і зараз регулярно звучить по радіо і під час концертів — особливо в святкові дні. Наприклад, в Шавуот, коли за традицією віддають значну перевагу не модним сучасним хітам, а ізраїльській пісенній класиці. Таким чином, завдяки Яакову Орланду, трагічні події 1920-го в Тетієві стали відомими на весь світ і донині звучать у пісенній формі серед євреїв різних країн.

 

Перший міський голова Тетієва Краснєнков Яків Ізмайлович

Народився 25 листопада 1915 року в селі Казанка Золотухінського району Курської області. Закінчив 7 класів сільської школи та технікум бджільництва. В 1937 році призваний на строкову службу в армію, яку розпочав на кордоні біля Бреста і вже 22 червня був обстріляний німецькими гарматами. В званні майора закінчив війну під Прагою. Після війни протягом 15 років служив в армії заступником аеродромного командира будівельного полку по матеріально-технічному постачанню. В 1960 році демобілізувався в званні підполковника і оселився в Тетієві, на батьківщині дружини. 5 березня 1961 року був обраний головою Тетіїської селищної ради народних депутатів, де працював до 1977 року. В жовтня 1967 року Тетіїв отримав статус міста і в березні 1968 року Якова Краснєнкова обрали першим міським головою Тетієва. Саме при ньому Тетіїв інтенсивно розбудовувався. В 2001 році Якову Краснєнкову присвоєно звання полковника. Помер 13 лютого 2002 року, похований в Тетієві.

 

Академік Байраківський Анатолій Іванович


Кандидат історичних наук, доктор філософії, академік Української Академії наук, член Міжнародної Академії наук. Народився 1 червня 1935 року у с. Бурківці Тетіївського району Київської області. У 1950 році закінчив Бурківецьку семирічну школу і працював у колгоспі «Здобуток Жовтня» на різних роботах.1974–1978рр. — завідуючий відділом наукової роботи Українського державного музею історії Великої Вітчизняної війни. З лютого 1978 року — асистент, ст. викладач, доцент, завідуючий кафедрою гуманітарних наук Київського філіалу Одеського електротехнічного інституту зв’язку ім..О.С.Попова, а з 1996р. — завідуючий кафедрою, професор Київського інституту зв’язку. З 2001 року — проректор з гуманітарних питань та виховання, зав. Кафедрою Українознавства, професор Державного університету інформаційно-комунікаційних технологій. З 1980 р. — кандидат історичних наук. З 1993 р. — доктор філософії, з травня 2004р. академік Української академії наук. З грудня 2004 р. — дійсний член Міжнародної академії інформатизації. Опублікував понад 100 наукових праць з проблем історії України, філософії, політології та культурології. Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора та 5-ма медалями.
Має почесні звання: «Почесний зв’язківець України» «Відмінник освіти України». На тетіївщині працював завідувачем сільського клубу, директором районного будинку культури, завідувачем Тетіївського районного відділу культури. На поприщі розвитку культури зробив дуже багато. Зокрема, за його ініціативою був створений історико-краєзнавчий музей, а духовий оркестр районного будинку культури й хоровий колектив районної лікарні були удостоєні звання народних. А ще Анатолій Іванович ініціював будівництво пам’ятника загиблим у Великій Вітчизняній війні.

                                                                                                 

 

Лаврентій Похилевич

Народився 10 серпня 1816 року в селі Горошкові Таращанського повіту Київської губернії (нині Тетіївського району Київської області). Походив із старого родового духівництва. Його батьки — настоятель церкви св. Івана Богослова села Горошкова о. Іван Мануїлович Похилевич і Марфа Іванівна Панасевич, дочка настоятеля церкви св. Івана Богослова села Литвинівки Івана Панасевича. Про свого батька сам Похилевич писав у книзі: «При горошківській церкві священствував з жовтня 1815 по 1831 рік батько того, хто пише ці рядки Іоан Похилевич, померлий від холери у серпні 1831 року, у селі Литвинівка, куди він поїхав, цілком здоровим, ховати свого родича».

Навесні 1840 року Лаврентій Похилевич розпочав службу в Київській духовній консисторії, де був призначений столоначальником. Завдяки своїй старанності та освідченості Л.Похилевич стрімко просувався кар’єрними сходинками: через якийсь час він отримав чин колезького реєстратора, згодом – посаду секретаря Київської духовної консисторії, а потім його було підвищено в чині – він став губернським секретарем. Паралельно Лаврентій керував справами Київського губернського комітету із забезпечення утримання православного сільського духівництва.

У 1864 році вийшла у світ його перша книга «Сказання про населені місцевості Київської губернії», над якою він працював 10 років. За неї в 1865 році він був нагороджений Малою Уварівською премією. В останні роки своєї кар'єри працював у Київському повітовому суді. У 1869 році пішов у відставку.

У 1872 році померла його мати й Лаврентій витратив близько двох років на розв'язання різноманітних юридичних проблем, що стосувалися спадку по ній. У 1877 році придбав у спадкоємців Марії Шебякіної 52 десятини придатної землі, 377 десятин лісу і 16 десятин непридатної землі при селі Воздвиженську Радомисльського повіту (нині Любимівка Вишгородського району). З того часу він оселився у селі, де провів останні 16 років.

Значнішою публікацією цього періоду стала книга «Уезды Киевский и Радомысльский. Статистические и исторические заметки о всех населенных местностях в этих уездах и с подробными картами их» (Київ, 1887 рік, 156 сторінок). Ця публікація Похилевича є надзичайно рідкісною. У новому виданні з'явилось 150 поселень, про які не згадувалось у «Сказаннях…»

Помер 18 березня 1893 року у с. Воздвиженськ, нині с. Любимівка, Київська область. Похований у церковній садибі, з вівтарного боку тамтешньої церкви Здвиження Хреста Господнього. Металевий литий надгробок на могилі прикрашений зображенням розгорнутої книги з написом: «Сказанія о населенныхъ мѣстностях Кіевской губерніи». Поруч з зображенням та датами народження і смерті вміщено напис:

Надворный Совѣтникъ Лаврентій Ивановичъ Похилевичъ / Автор «Сказаній о населенныхъ мѣстностях Кіевской губерніи»

                                                                                                                 

Філ Спіталні

7 листопада 1890 року в містечку Тетієві Київської губернії в єврейській родині, де з діда-прадіда всі були вправними музиками, народився хлопчик, якому судилося теж стати музикантом і завдяки природному хисту здобути світове визнання. Цей уродженець нашого краю увійшов в історію музичного мистецтва під іменем Філа Спіталні. З дев’ятирічного віку він освоїв кларнет, разом із братами Леопольдом та Морісом грав у сімейному ансамблі, де батько, Яків, був скрипалем, а мати, Рахель – піаністкою.

У юнацькі роки Філ навчався гри на фортепіано та скрипці у Одеській консерваторії. А у 1915 році сім’я переїхала на постійне місце проживання до Америки, в місто Клівленд, штат Огайо. Спочатку Філ з Леопольдом виступали в оркестрі місцевого ресторану, а потім юнак подався до Бостона, де активно займався музичною діяльністю. У 1925 році він створив групу музикантів, яка співпрацювала з радіо, а через три роки популярні мелодії у його виконанні звучали вже на підмостках Нью-Йорка.

Доленосна зустріч, яка надала нового імпульсу творчому потенціалу Філа Спіталні, відбулась 1932 року, коли музикант потрапив на концерт молодої скрипальки Евелін Кей Клейн. Виступ прекрасної і обдарованої дівчини настільки вразив його, що в нього відразу ж виникла ідея створити інструментальний ансамбль лише із жінок-музикантів – таких же красивих, віртуозних, харизматичних. Батькові та братам ідея не сподобалась, а от мати Філа підтримала.

Пристала на ідею креативного музиканта й Евелін. Протягом шести місяців вони разом їздили Америкою (Нью-Йорк, Чикаго, Клівленд, Детройт, Пітсбург) і вишуковували серед красунь від 17 до 30 років музичні таланти. Із 1500 претенденток Філ і Евелін відібрали для оркестру двадцять дві жінки.

Жіночий оркестр, солісткою якого стала Евелін зі  своєю скрипкою, дебютував у Capitol Theater в Нью-Йорку і розпочав у січні 1935 року на радіо цикл програм «Година чарівності». Радіопрограми, які серед широкого загалу були дуже популярними, виходили в ефір на CBS та NBC з 1934 по 1948 роки. «Слухачімають насолоджуватися чарівною музикою, - говорив Ф.Спіталні. – А хто може зробити це краще від чарівних молодих жінок? Свої емоції вони, жінки, повинні проявляти у музиці і обдаровувати ними людей».

У 1940 році, на вершині слави, колектив зріс до 34 жінок-музикантів й вдало виступав протягом двадцяти років, граючи класику, танцювальну музику і джаз, чим привернув увагу метрів джазу, в тому числі Луї Армстронга і Каунта Бейсі.

Оркестр під керівництвом Філа Спіталні гастролював країною та за кордоном, брав участь у різноманітних культурних заходах, записував платівки, які успішно реалізовувались в Америці та країнах Європи.

Філ Спіталні, окрім всього, знявся у 10 фільмах (у кількох із них грав самого себе), писав музику. Його брати, Леопольд та Моріс, здобувши вищу музичну освіту, теж стали досить відомими музикантами.

У 1958 році Філ Спіталні за станом здоров’я (діагноз – серцева недостатність) був змушений полишити активні заняття музикою, оселився у Майамі-Біч (Флорида), де і відійшов у Вічність 11 жовтня 1970 року і був похований на кладовищі Tetiever, що на околиці Клівленда, серед інших членів родини.

Його дружина Евеліна, з якою вони пліч-о-пліч пройшли славний життєвий шлях, пережила його на 20 років і теж полишила цей світ через серцеву недостатність.

Громадськість високо оцінила внесок Філа Спіталні у розвиток та популяризацію музичної культури. В його честь у 1960 році було встановлено Зірку на всесвітньовідомій Алеї Слави Голлівуду.

 

Генріх Йосипович Вечфінський

Високопрофесійний пілот, талановитий художник, автор 300 наукових статей та 20 книг.

Г.Й.Вечфінський народився 4 липня 1896 року в містечку Тетієві Київської губернії. За національністю – поляк, походив зі шляхтичів. В 1914 році закінчив гімназію і вступив на військову службу. Через два роки потому закінчив у Києві школу льотчиків-дозорців, брав участь у бойових діях, був двічі пораненим.

Наприкінці 1917 року Генріх отримав звання поручика, служив при штабі ставки Головверха у відділі з розробки статутів. В цей час, а саме 16 грудня 1917 року, в Києві, при 5-му авіаційному парку, розпочалось формування із добровольців, які колись служили у старій російській армії, 1-го Українського авіаційного загону. Цей загін увійшов до складу Гайдамацького коша Слобідської України військ Центральної Ради і брав активну участь у Першій українсько-більшовицькій війні. Більшість льотчиків, однак, вважали свою службу в Повітряному флоті УНР явищем тимчасовим і прагнули перейти до білогвардійців або більшовиків.

1919 року Г.Й.Вечфінського призначають тимчасово виконуючим обов’язки начальника Повітрофлоту Радянської України, потім – заступником начальника Управління робітничо-селянського червоного повітряного флоту Київського військового округу.

У серпні 1919 року більшовики, які прагнули завоювати Україну, вже вкотре були змушені відступити. На той час загальна кількість їхнього авіаційного угрупування становила 35 літаків. Управління РСЧПФ України (разом з Г.Й. Вечфінським всього семеро співробітників) евакуювали до Москви із завданням «розформувати авіаційні частини з України і розподілити їх майно» серед підрозділів повітряного флоту Росії.

В обліковій картці Г.Й.Вечфінського №41580, яка зберігається у Російському державному військовому архіві, зазначено, що у 1923 році його призначено керівником класу Центральної військово-політичної імені СНК УРСР школи спецчастин РСЧА, а 1930 року його було звільнено з посади начальника штабу 20-ї авіаційної бригади і відправлено у довгострокову відпустку.

4 березня 1931 року особливий відділ Харківського ГПУ УРСР арештував Г.Й.Вечфінського у так званій справі «Весна».

Історична довідка. Справа «Весна» - репресії органів ГПУ 1930-1931 років стосовно офіцерів Червоної армії, а також цивільних осіб, які раніше служили в Російській імператорській армії.

Хвиля масових арештів колишніх царських офіцерів прокотилася по всій Україні. У справі «Весна» арештували близько 10 тисяч осіб, засудили 1521 офіцера.

Ці та подальші репресії більшовиків проти кадрових військових завдали відчутного удару Радянській Армії перед німецько-радянською війною.

 

25 травня 1931 року суддівська трійка ГПУ УРСР присудила Г.Й.Вечфінського до розстрілу, а 12 липня того ж року о 21 год. земний шлях одного з перших військових авіаторів України обірвався. Він залишив по собі наукові дослідження з авіації, творчі розробки і чимало учнів, які стали військовими льотчиками і брали активну участь у боротьбі з фашистами під час Другої Світової війни.

На обкладинці журналу радянських військово-повітряних сил «Вісник повітряного флоту» за жовтень 1918 року було поміщено малюнок: пропелер і червоно-армійська зірка на фоні крил. Автор малюнка – Генріх Йосипович Вечфінський. Створена ним емблема сподобалась багатьом червоним авіаторам і її носили як значок на кашкетах та як нарукавний знак, а також зображували на бойових прапорах авіачастин.

Начальник авіації 6-ї армії Північного фронту І.А.Буоб навіть направив перемальовану з обкладинки журналу емблему Г.Вечфінського як проект знака Червоного Повітряного Флоту в Комісію зі створення знаків бойових відзнак і форм одягу при Польовому управлінні авіації і повітроплавання (Авіадарм), проте офіційно емблему, яка здобула широку популярність у військах і тривалий час використовувалась, так і не затвердили.

 

Андрій Миколайович Сліпанський

Народився 23 вересня 1896 року у Ненадисі Таращанського повіту Київської губернії. Коли йому виповнилось чотири роки, помер батько, а ще через шість років не стало матері. Залишившись сиротою, Андрій перейшов під опіку старшого брата Івана. Довелось батрачити, заробляючи за чотирнадцятигодинний робочий день по сім копійок.

В ті часи діяло земське самоуправління, яке опікувалося економічним та культурним життям губернії. Зокрема, земства організовували школи, які користувалися доброю славою. У одній із таких шкіл у Козятині і почав здобувати освіту Андрій.

Згодом, за кошти Таращанського земства він закінчив сільськогосподарське училище в Дергачах (нині Харківщина).

Саме там, на Слобожанщині, Андрій пройнявся революційними ідеями і у 1915 році став гуртовцем, а через два роки – членом української партії есерів (УПСР), взявши активну участь у революційних подіях 1917 року. Він представляв Україну на Всеросійському з’їзді Рад селянських депутатів, його обрали головою Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів в Охтирці на Сумщині.

На початку 1918 року ліва опозиція УПСР заснувала газету «Боротьба», у якій категорично заявила про розрив із попереднім курсом УПСР, і вже на ІV з’їзді отримала більшість у складі новообраного ЦК. Так було створено Українську комуністичну партію (боротьбистів), до якої увійшов і Андрій Сліпанський. У березні 1920 року він брав участь у конференції Комуністичної партії (більшовиків) України, де було прийнято рішення про злиття партій і де його обрали делегатом ІХ з’їзду РКП (б).

Деякий час, у період гетьманщини, А.М.Сліпанський перебував на підпільній роботі у Київській губернії. Коли влада перейшла до Директорії, його обрали в Білій Церкві головою повітового виконкому. Потім, влітку 1919 року, коли почався наступ денікінців, він за завданням більшовиків вирушив на підпільну роботу до Одеси. На відрізку шляху Ставище – Жашків Андрій потрапив у полон до вояків петлюрівського отамана Оверка Куравського, де вперше за багато років зустрів рідного брата Якова.

Яків Сліпанський за участь у революційних подіях 1905 року у Баку відбував тюремне покарання. Повернувшись після революції 1917 року на батьківщину, у селі Леміщисі (нині Жашківського району Черкаської області) з числа синів місцевих поміщиків він створив озброєний загін, з яким згодом приєднався до військового формування Оверка Куравського і став його першим заступником.

Яків настійно вимагав від Куравського розстріляти «жидівського запроданця» Андрія, але той за сприятливих обставин втік, уникнувши розправи.

В Одесі А.М.Сліпанський очолював губ партком, після звільнення міста від білогвардійців та  інтервентів повернувся до Києва, а згодом, ранньою весною 1920 року, переїхав до Харкова.

1924 року А.М.Сліпанський закінчив Київський сільськогосподарський інститут, у 1925-1928 роках навчався в аспірантурі Українського інституту марксизму в м.Харкові, написав кілька книг, за якими студенти вивчали економіку. Став професором, добре володів англійською та німецькою мовами.

У 1931 році Рада народних комісарів УРСР прийняла рішення про створення Всеукраїнської Академії сільськогосподарських наук (ВУАСГНА). А.М.Сліпанський став її першим віце-президентом. Він займався різними аспектами аграрної науки, спрямованими на розвиток сільського господарства.

А.М.Сліпанський, на той час достатньо відомий учений-аграрій, на початку 1930-х років першим з українських учених взявся за дослідження питання земельної ренти, написавши фундаментальну монографію. У час, коли лютував голод, він пропонував розв’язати зернову проблему шляхом покращення існуючих методів добору селекційного матеріалу, а отже, підвищення урожайності.

25 грудня 1932 року на Всеукраїнській агротехнічній конференції А.М.Сліпанський виступив з доповіддю «Про план агротехнічних заходів на 1933 рік», чим засвідчив успіхи ВУАСГН (пізніше – Академії сільськогосподарських наук ім..Леніна) у розвитку аграрної науки України.

В перші місяці 1933 року, з приходом до владних структур сталінських порученців (до керівництва компартії – П.Постишева та адмінорганів – В.Балицького), активно насаджувалася державна економічна монополія – індустріалізація, суцільна колективізація. Сільгоспакадемія теж підпала під прес політичних репресій.

1933 року в Академії було викрито «шкідницьку організацію», на чолі якої начебто стояв її перший віце-президент А.М.Сліпанський. 2 червня того ж року його заарештували, а невдовзі виключили з партії як «класово ворожого елемента, який проліз у партію із метою контрреволюційної, провокаторської роботи».

Президія ЦК КП (б) У 28 вересня 1933 року прийняла окрему постанову «Про справу колишніх працівників Академії сільськогосподарських наук ім..Леніна». у документі наголошувалося, що групою членів партії, які працювали в Академії протягом ряду років під керівництвом А.Сліпанського, було поставлено за мету здійснювати боротьбу з радянською владою, підривати колгоспний лад, що шкідництво цієї групи полягало у розвалі й ліквідації ряду важливих дослідницьких станцій, у впровадженні теорії повсюдної мілкої оранки, у знищенні продукції випробуваного високосортного насіння тощо. Робився висновок, що такі дії відповідали основним цілям куркульських контрреволюційних елементів, реставрації капіталізму.

Судова трійка при колегії ДПУ УРСР 26 листопада 1933 року винесла вирок у справі А.М.Сліпанського. йому визначили покарання: відправити до виправно-трудових таборів строком на п’ять років. Андрій Миколайович вважав його взяття під варту непорозумінням і сподівався, що при більш ретельній перевірці це з’ясується.

Перебуваючи у жахливому становищі безпідставної ізоляції від суспільства, А.М.Сліпанський, як справжній вчений і патріот, не просив у держполітуправління для себе поступок, а лише хотів, щоб йому дали можливість «…заниматься по физике и геологи, чтобы закончить свои работы и передать в пользование Советскому Союзу». Але його звернення залишилось без відповіді.

Осудженого спец конвоєм направили для відбування покарання в м.Лодейне Поле під Ленінградом. Група виправно-трудових закладів НКВС СРСР у цій місцевості іменувалася Свірлагом.

Через чотири роки перебування в таборі, коли термін покарання добігав кінця, Андрій Миколайович готувався вийти на волю та продовжити наукові дослідження. Упевненості додавав висновок табірного начальства: «Меру социальной защиты отбывает в Соловецком лагере ГУГБ. За время пребывания в лагере компрометирующих материалов не имел». Але ухвалою особливої наради при НКВС СРСР від 21 липня 1937 року ув’язнення А.М.Сліпанського було продовжено ще на п’ять років.

14 лютого 1942 року життєвий шлях відомого вченого Андрія Миколайовича Сліпанського обірвався і його поховано на цвинтарі селища Золотистий Ягоднинського району Магаданської області.

Перед арештом Андрій Миколайович теоретично досліджував поклади корисних копалин України, а будучи арештантом, змушений був займатися їх видобутком у Магаданській області Росії.

Додатково розглянувши матеріали карної справи, Верховний Суд УРСР 10 лютого 1961 року відмінив усі ухвали щодо засудження А.М.Сліпанського як бездоказові.

                                                                                                                                

                                                                                                                                           

 

                                                                                                                    

 

Аркадій Любченко

Любченко Аркадій народився 7 березня 1899 року у селі Старий Животів Липовецького повіту Київської губернії (нині село Новоживотів, Оратівського району Вінницької області). Пізніше сім'я переїхала до Тетієва, де Аркадій закінчив церковно-парафіальну школу, навчався в двокласній школі на Слободі, потім закінчив Сквирську гімназію.

Протягом 1921—1922 років служив у Червоній армії.

З 1923 року перебуває у Харкові, де займається літературною діяльністю: стає членом літературного об'єднання «Гарту», одним із фундаторів ВАПЛІТЕ, членом Пролітфронту, друкується у журналах «Червоний шлях», «Життя й революція», «Вапліте».

У Харкові мешкав у будинку «Слово», у Києві — в будинку письменників Роліт.

У 1933 році разом із Миколою Хвильовим мандрував селами України, які конали від організованого більшовиками голодомору. Саме враження від побаченого лягли в основу реалістичної новели «Кострига».

З 1941 року, в окупованому німцями Харкові, був редактором газети «Нова Україна». У 1942 переїхав до Києва. Розчарований і хворий лікувався в клініці у Києві, переїхав до Львова і там був заарештований гестапівцями. З в'язниці вийшов тяжко хворим. З 1944 року — в еміграції у Третьому Рейсі.

Помер після операції 25 лютого 1945 року, похований у місті Бад-Кіссінген (Третій Рейх).

Автор новел («Via dolorosa»), оповідань («Зима»), повістей («Вертеп»). Автор ряду збірок оповідань, повістей, п'єс, рецензій на фільми «Злива», «Коліївщина», «Богдан Хмельницький» та інших на шпальтах видань «Радянська література» тощо.

Окремі видання:

  • Проста історія. — Х. : Держвидав України, 1930. — 115 с.
  • Власність: Новели. — [Х.]: Радянська література, 1933. — 28 с.
  • Земля горить: П'єса на 4 дії, 7 картин. — Х.: Література і мистецтво, 1933. — 91 с.
  • Вертеп (набір новел і повістей). Краків — Львів. Українське видавництво, 1943  — 164 с
  • Вибрані твори. — К.: Смолоскип, 1999. — 518 с. — (Серія «Розстріляне Відродження»). (ISBN 966-7332-28-4)
  • Вертеп (повість). Оповідання. Щоденник. — Х.: Основа, 2005. — 464с.: іл. (ISBN 966-8982-01-0)
  • Любченко А. Вибрані твори / Передм. Л. Пізнюк. — К.: Смолоскип, 1999. — 530 с.
  • Щоденник (20.03.1899—25.02.1945) / Упор. Ю. Луцький. — Львів—Нью-Йорк: М. П. Коць, 1999. — 383 с.
  • Любченко А. Вибрані твори / Аркадій Любченко. — Харків : Літ. вид-во, 1937. — С. 3–421, 2.
  • Любченко А. Буремна путь : оповідання / Аркадій Любченко. — Вид. 2-ге. — Харків : Держ. вид-во України, 1927. — 183, 1 с.
  • Любченко А. Вертеп : вибір новель і повістей / Аркадій Любченко. — Краків ; Львів : Укр. вид-во, 1943. — 165, 2 с.

Переклади

Аркадій Любченко

Альфонс Доде. Нума Руместан. Харків, Український робітник, 1928, 325с.

E-Mail: *

Пароль: *


Ще не зареєстровані? Реєстрація