Телефони довіри Контакти Версія для людей з обмeженими можливостями

Відомі тетіївчани

Князь Острозький Януш Костянтинович

(1554–1620) — князь острозький, староста білоцерківський, богуславський, черкаський, канівський, переяславський, воєвода волинський, каштелян краківський, старший син Костянтина Василя Острозького та Софії Тарнавської, брат Олександра Острозького. Освіту отримав вдома та при дворі Римської імперії. В 1577 р. за дорученням батька обороняв Дубно від облоги татар. З 1593 р. — каштелян краківський, з щирої монаршої і сеймової ласки отримав саме чорноземне серце України — староства білоцерківське, богуславське, черкаське, канівське і переяславське. У 1609 році для захисту кордонів держави і своїх володінь заснував Острозьку ординацію. Православ’ю у своїх володіннях не перешкоджав, опікувався освітою та покращенням життя людей на своїх землях. Після Люблінської унії Тетіїв відійшов до Польщі і входив до Брацлавського воєводства. В 1590 році Тетієвом заволодів князь Костянтин Острозький, який побудував замок на правому березі річки Роськи, а у 1602 році передав містечко своєму сину Янушу. Князь Януш намагався забезпечити охорону своїх поселень від татарських наїздів і запровадив у Тетієві осаду і замок. А потім випрохав у короля Зигизмунда ІІІ для Тетієва у 1606 році Магдебурзьке
право, герб та дозвіл на проведення ярмарок. Місто отримало своє самоврядування. Саме Янушем Острозьким була побудована Ратуша, що довгий час була окрасою міста і знесена радянськими діячами в 70-х роках минулого століття. І саме в період правління Острозьких навкруг Тетієва розселяються селяни-втікачі, міщани і козаки, які прибували в цю місцевість з західних районів Волині, північної Київщини. Наприкінці XVI ст. Тетіїв обростає селами: Слобода, Плоханівка, Снігурівка. Помер Януш Острозький 12 (або 13) вересня 1620 року. 3 листопада 1620 року його поховали в тарнівському костелі (м.Тарнава, Люблінське воєводство, Польща).

 

Фізик-ядерник Давид Фішман

Тетіївська земля багата не лише природою, а й творчими, подекуди геніальними людьми, що внесли вагомий вклад у світову культуру і науку. Саме такою особистістю був наш земляк Давид Абрамович Фішман (21 лютого 1917 року — 3 січня 1991 року) — радянський фізик-ядерник, доктор технічних наук, професор.

Герой Соціалістичної Праці (1962), лауреат Державної премії СРСР, лауреат Ленінської і двох Сталінських премій, заслужений діяч науки і техніки РРФСР (1986).

Фішман володів унікальним даром конструювання, був безперечним лідером серед  високопрофесійних фахівців. Його наполегливість і напористість, вміння залучити співробітників до пошуку виходу з ситуації допомагали знайти потрібні рішення.

Народився в місті Тетієві в сім’ї залізничного службовця. Працював слюсарем-інструментальником у збройно-механічних майстернях ГПУ в Києві. У 1934 році вступив на 3-й курс Харківського індустріального робітфаку.

Після закінчення робітфаку поступив в Київський індустріальний інститут. У 1938 році перейшов у Ленінградський політехнічний інститут. У січні 1941 року з відзнакою закінчив інститут за спеціальністю «інженер-механік». Після випуску був направлений на Кіровський завод в Ленінград інженером-конструктором.

На початку Великої Вітчизняної війни дизельне виробництво Кіровського заводу було евакуйовано в Свердловськ. Там Фішман був призначений на посаду керівника конструкторської групи на заводі № 76. У 1945 році став заступником начальника групи на заводі № 100 в Челябінську. Після закінчення війни повернувся в Ленінград. З серпня 1948 року — в КБ-11 при Лабораторії № 2 АН СРСР в Арзамасі-16. Послідовно обіймав посади старшого інженера-конструктора, керівника групи, начальника відділу, заступника начальника сектору, начальника сектору, першого заступника головного конструктора ВНІІЕФ. Брав участь у випробуваннях першої радянської атомної бомби в 1949 році. В 1955 році зі складу КБ-11 виділилося нове КБ — НДІ-1011 в місті Челябінськ-40 (нині Снежинськ Челябінської області), де Давид Абрамович спочатку очолював конструкторський відділ, а з 1959 року був першим заступником головного конструктора. Один з керівників розробки радянської нейтронної бомби.

У 1958 році захистив кандидатську дисертацію, в 1963 році — докторську. Професор з 1978 року. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 7 березня 1962 року за великі заслуги в розвитку радянської науки Фішману Давиду Абрамовичу було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Довгий час був головою Міжвідомчої комісії з надійності Міністерства середнього машинобудування і Міністерства оборони СРСР, входив до науково-технічної ради Міністерства середнього  машинобудування СРСР.

Помер 3 січня 1991 року. Похований у закритому місті Сарові, нині Нижегородська область, Росія.

 

Поет, перекладач, драматург  Яаков Орланд

Яаков Орланд (1914–2002)— ізраїльський поет, перекладач, драматург, є одним із відомих уродженців Тетієва і один з небагатьох євреїв, яким вдалося вижити у 1920-му. У п’ятирічному віці Яаков дивом уцілів в погромі. На його очах вбивали, ґвалтували. Сам поет згадував про ті страшні події: «Напередодні Великодня прийшла в село ціла банда вбивць. Не солдати. Вони прийшли з ножами, мечами, сокирами, всі з холодною зброєю, може, тільки в одного з них був револьвер. В нашому місті було 11 тисяч жителів, 5 тисяч із них — євреї. У погромі, який тривав цілий день загинули чотири тисячі євреїв — старі, чоловіки, жінки, діти. Я сховався в дерев’яній бочці і через тріщини бачив все, що відбувається. Не пам’ятаю, як я опинився в ній. Пам’ятаю тільки, що вона раптом покотилася разом зі мною всередині неї і зупинилась, вдарившись об стовбур дерева. Я не міг усвідомити те, що бачив. На моїх очах убивали мою сім’ю. Десять чоловік. Голова мого діда покотилася як футбольний м’яч. Моя тітка і дядько були вбиті. Дві їхні доньки зґвалтовано. Дівчатка у віці 13 і 14. А потім погромники підпалили синагогу. Коли хтось намагався бігти з неї, його вбивали. Не було порятунку нікому. Мій батько отримав удар сокирою по голові і впав. Я думав, що він мертвий, але він дивом вижив і все життя страждав від амнезії. Мій батько вив по ночах, і моя мати і я будили його, тому що не могли винести цього страшного виття. Він кричав, бурмотів щось  нерозбірливе, а потім казав, що не пам’ятає, що бачив уві сні. Донині я не знаю, чи справді він не пам’ятав, чи просто не хотів говорити про це».

Орланд написав на цю тему в віці десяти років в школі, а потім, зізнавався поет, «я тамував свою пам’ять сімдесят років. Але одного разу я прокинулася в дві години ночі. Я не знаю, що розбудило мене — наче в моїй пам’яті закрутилася касета зі старим фільмом. Я бачив усі жахи тієї ночі і в перший раз я усвідомив, що це було насправді. І це було зі мною. Я знову бачив себе в тій бочці, я пригадав навіть колір її обручів. Я увійшов у мій кабінет, я сидів там до десяти годин ранку і написав поему Київ».

Два роки потому вціліла сім’я пробралася в Ерец-Ісраель. У 1933 році він почав публікувати вірші, критичні статті та переклади з англійської, німецької та ідиш. Деякі його п’єси, як оригінальні, так і переклади, були виконані в ізраїльських театрах. Він також написав лірику для пісень і був  редактором періодичних видань. Він перекладав твори Байрона, Оскара Уайльда, Едгара По, А. А. Мілн, Джорджа Бернарда Шоу, Джона Голсуорсі, Еріх Марії Ремарк, В. Яслах. Орланд був головою єврейської Асоціації письменників і був удостоєний Альтерманпремії в області поезії, а також премії Ізраїлю за лірику. Томи вибраних творів були опубліковані у 1997 році есе дан Мирон. Але пам’ять про жахливе минуле вже ніколи не покидала хлопчика — до самого похилого віку. Про це — про пам’ять і про вічне приховане бажання «приспати» і «виправити» її — Орланд написав у 1939 році вірш.

«Я знов несу в собі безмовність гірких вуст,

Наш страх гарячий і німий,

палахкотить він знову,

І ти мені сказав: «Дивись, порожнє наше місто…»

І ти мені сказав: «Мовчи, мовчи, ні слова…»

У моєму вікні давно не видно далей,

У моєму вікні давно зів’яв колір втішний,

Лиш вулиць спокій, посмішки й печалі,

Лиш у вечірніх вікнах мені горить привіт.

Давай підемо туди удвох, на ті щаблі,

Між тих лавок простих, серед верби дрімучої

Можливо, ми зустрінемо людей забутих тіні,

Можливо, ми почуємо мотив тієї пісні.

В тих давніх дивних снах, холодних і німих,

Роки ті я приспав, розсіявши минуле,

Ми будемо чекати, визнання нас своїх,

Воно нам знов не кинеться на шию»…

Є й пісня на музику Давида Захаві. Вона була записана в 1951 році, і з тих пір виконувалася незліченно, різними співаками, ставши за ці шість десятиліть визнаною класикою новітньої івритської культури. Вона і зараз регулярно звучить по радіо і під час концертів — особливо в святкові дні. Наприклад, в Шавуот, коли за традицією віддають значну перевагу не модним сучасним хітам, а ізраїльській пісенній класиці. Таким чином, завдяки Яакову Орланду, трагічні події 1920-го в Тетієві стали відомими на весь світ і донині звучать у пісенній формі серед євреїв різних країн.

 

Перший міський голова Тетієва Краснєнков Яків Ізмайлович

Народився 25 листопада 1915 року в селі Казанка Золотухінського району Курської області. Закінчив 7 класів сільської школи та технікум бджільництва. В 1937 році призваний на строкову службу в армію, яку розпочав на кордоні біля Бреста і вже 22 червня був обстріляний німецькими гарматами. В званні майора закінчив війну під Прагою. Після війни протягом 15 років служив в армії заступником аеродромного командира будівельного полку по матеріально-технічному постачанню. В 1960 році демобілізувався в званні підполковника і оселився в Тетієві, на батьківщині дружини. 5 березня 1961 року був обраний головою Тетіїської селищної ради народних депутатів, де працював до 1977 року. В жовтня 1967 року Тетіїв отримав статус міста і в березні 1968 року Якова Краснєнкова обрали першим міським головою Тетієва. Саме при ньому Тетіїв інтенсивно розбудовувався. В 2001 році Якову Краснєнкову присвоєно звання полковника. Помер 13 лютого 2002 року, похований в Тетієві.

 

Академік Байраківський Анатолій Іванович


Кандидат історичних наук, доктор філософії, академік Української Академії наук, член Міжнародної Академії наук. Народився 1 червня 1935 року у с. Бурківці Тетіївського району Київської області. У 1950 році закінчив Бурківецьку семирічну школу і працював у колгоспі «Здобуток Жовтня» на різних роботах.1974–1978рр. — завідуючий відділом наукової роботи Українського державного музею історії Великої Вітчизняної війни. З лютого 1978 року — асистент, ст. викладач, доцент, завідуючий кафедрою гуманітарних наук Київського філіалу Одеського електротехнічного інституту зв’язку ім..О.С.Попова, а з 1996р. — завідуючий кафедрою, професор Київського інституту зв’язку. З 2001 року — проректор з гуманітарних питань та виховання, зав. Кафедрою Українознавства, професор Державного університету інформаційно-комунікаційних технологій. З 1980 р. — кандидат історичних наук. З 1993 р. — доктор філософії, з травня 2004р. академік Української академії наук. З грудня 2004 р. — дійсний член Міжнародної академії інформатизації. Опублікував понад 100 наукових праць з проблем історії України, філософії, політології та культурології. Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора та 5-ма медалями.
Має почесні звання: «Почесний зв’язківець України» «Відмінник освіти України». На тетіївщині працював завідувачем сільського клубу, директором районного будинку культури, завідувачем Тетіївського районного відділу культури. На поприщі розвитку культури зробив дуже багато. Зокрема, за його ініціативою був створений історико-краєзнавчий музей, а духовий оркестр районного будинку культури й хоровий колектив районної лікарні були удостоєні звання народних. А ще Анатолій Іванович ініціював будівництво пам’ятника загиблим у Великій Вітчизняній війні.

 

E-Mail: *

Пароль: *


Ще не зареєстровані? Реєстрація